Художня публіцистика на початку ХХІ століття стала панівним жанром у друкованих періодичних виданнях. Навіть аналітичні та інформаційні паперові ЗМІ, що не мають нічого спільного з художніми вісниками, розміщують деформовані, стилізовані під есе, публікації на шпальтах, не беручи до уваги їхньої доцільності у певному контексті, чи хоча б естетичну вартість. Тож проблема функціонування есеїв в сучасних друкованих ЗМІ є актуальною і потребує оперативного вирішення. Адже есеїстичність журналістських публікацій подекуди призводить до засмічення інформаційного простору, надмірного суб’єктивізму; подекуди навіть вуалізує і двояко трактує правду.
Однак домінування художньої публіцистики в українській пресі залишається поза увагою дослідників та науковців, а проблема есе в ЗМІ не аналізується належним чином. У науковій статті ми вперше розглядаємо та характеризуємо приклади використання есеїв у вітчизняних газетах.
На академічному рівні есе як жанр художньої публіцистики досліджували І. Л. Михайлин «Основи журналістики» та В.Й. Здоровега «Теорія і методика журналістської творчості». На високому філософському – Сергій Квіт у науковій праці «Герменевтика». Серед російських науковців – М. Епштейн у статті "Закони вільного жанру".
Мета нашого дослідження: обмежити рамки функціонування есе у друкованих засобах масової інформації, які, на думку вчених, не є тематично-орієнтованими на художню публіцистику.
Завдання: 1) навести дефініції поняття «есе» відомих українських науковців, які працюють у сфері журналістики та соціальної комунікації; 2) розглянути приклади вдалих та помилкових варіантів розміщення есеїстичних творів у періодиці; 3) запропонувати доцільні способи використання есе в інформаційному просторі.
Об’єктом дослідження є український інформаційний простір.
Предмет – есе та есеїстичність як стиль.
Теоретичне і практичне значення: матеріал, наведений у цій роботі, може використовуватись для подальших досліджень науковців у галузі журналістики та масова комунікації. А також стимулює регіональні та всеукраїнські газети переглянути власну позицію стосовно жанрової політики.
Письменницькі твори, що за усіма ознаками нагадують сучасне есе, відомі ще з часів античності, проте появу есе як жанру пов’язують з ім'ям французького філософа і письменника Мішеля Ейкема де Монтеня (1533-1592), котрий, починаючи з 1572 року й до кінця життя, працював над своїм найбільшим літературним твором "Проби", що ґрунтується на індивідуальних думках, спостереженнях, враженнях від прочитаного, пережитого. Монтень стверджував: «написання есе полягає у вільному викладі думок про предмети, які виходять за межі розуміння і кругозору особистості» [6, с.20].
Іншим першовідкривачем жанру можна назвати англійського політика та філософа Френсіса Бекона, що у 1597 р. видав збірку есе на етичні та соціально-політичні теми: "Досліди або повчання…".
З французької літератури есеї розповсюдились й на інші, ставши на кінець ХХ ст. найбільш продуктивним жанром у сфері художньої публіцистики. У списку найвидатніших есеїстів Бернард Шоу, Джон Голсуорсі, Анатоль Франс, Ромен Роллан, Генріх і Томас Манни, Йоганес Бехер, Жан-Поль Сартр, Альберт Камю, Андре Моруа; серед вітчизняних – Максим Рильський, Володимир Винниченко, Євгеній Маланюк, Улас Самчук, Павло Загребельний, Іван Драч, Олесь Гончар, Юрій Андрухович [6, с.20].
Проте, незважаючи на широке коло застосування, серед українських вчених немає одного загальноприйнятого трактування жанру «есе». Журналістикознавець, літературознавець І. Л. Михайлин дає таке пояснення: «Есе – жанр художньо-публіцистичної чи науково-популярної творчості, де вільно, не обов’язково вичерпно, але виразно індивідуально трактується певна подія, явище, проблема чи тема» [6,с.20]. Подібне визначення терміна в Олександра Галича на сторінках підручника «Теорія літератури». Дещо інший підхід запропонував український дослідник Дудик П. С. у «Стилістиці української мови»: «Есе – наукова, критична або інша оповідь, позначена вишуканістю форми» [5,с.90]. Роман Теодорович Гром'як, професор, доктор філософських та філологічних наук пропонує наступну дефініцію: «Есе – невеликий за обсягом прозовий твір, що має довільну композицію і висловлює індивідуальні думки та враження з конкретного приводу чи питання і не претендує на вичерпне і визначальне трактування теми» [2,с.249].
Отже, щоб окреслити загальні контури розуміння есеїстичного твору, необхідно синтезувати наявні тлумачення, узагальнити диференційні ознаки жанру й вивести щось нове. Отож: есе як жанр художньої публіцистики – це образний нешаблонний філософсько-орієнтований та асоціативний виклад суб’єктивних авторських думок, що може не аргументуватися конкретними фактами і не бути вичерпним, але повинен містити в собі фактор новизни та елемент парадоксальності.
Для прикладу наведемо есе Михайла Вдовцова «Метелики», що було розміщене в одному із регіональних літературних видань Вінниччини:
«Розмірковуючи над смислом життя і призначенням людини в цьому світі, якось подумав: «А для чого на землі метелики, які, зазвичай, існують не більше одного дня?» І справді – це жарт, гра, примха, витівка Божа? Для чого? В кого запитати? Це, зрештою, якщо пильно приглянутись – якась добра і тиха краса. Може, вони приходять на землю і з’являються перед наші очі для того, щоб ми бачили різницю між гарним і поганим? Може, наявність метелика – це і є смисл його появи, як представника фракції краси в безмежному просторі Всесвіту» [1;с.26] ?
Як бачимо, автор есе вміло використовує творчу спонтанність, неконтрольовану асоціативність, через риторичні питання прагне збагнути суть висловлювання. Пропонує іншим поміркувати над запропонованою темою. Хоча, подібне есе виразно орієнтоване на певну аудиторію, визначену категорію людей: з специфічною манерою мислення, оригінальним складом розуму, високим рівнем інтелекту та зі здатністю до філософічності. Тобто, така публікація не може бути використана, приміром, у газетах, які ідентифікують себе як інформаційні, аналітичні, політичні, економічні. Тому цілком зрозумілим є те, що автор, приймаючи рішення опублікувати есе, звернувся до відповідного літературознавчого видання, де воно є доцільним. На превеликій жаль, такі випадки – рідкість.
Прикладів недоцільних публікації «під есе» в паперових ЗМІ є переважна більшість, проте, як правило, подібні публікації виконуються не у вигляді «чистого» есе, а в есеїзованому стилі, через що й не можуть називатися власне есеями. Красномовною ілюстрацією такого явища може слугувати есеїзовано-філософічний твір «Парадокси особистого життя» Людмили Смольської у газеті «Дзеркало тижня» за 26 грудня 2009р. : «И вот так целый день – динь-дилень, динь-дилень. То тюлень позвонить, то олень», – згадувала кумедні рядки з дитячого вірша, працюючи якось на телефоні довіри. Дзвонили справді цілий день. Від утоми в голові закрутилась пісня «Олені-олені, небриті і неголені». Нелегко було вислуховувати історії розбитого серця. Зради або те, що під це поняття підводилось, було головною темою звернень. Телефонували переважно дівчата й жінки. «До чого тут олені?» – запитувала я саму себе в паузах. А-а-а, звісно ж, – роги… Тільки от що цікаво. Чоловіків називають рогоносцями, а от у жіночому варіанті відповідника щось не згадою. «Рогоносиця» – якось ріже вухо. Цьому явищу навіть слова в нашій мові не знайшлося. Виходить, нормально, якщо чоловік «працює» по різних «каналах зв’язку». Існує, щоправда, виправдання, нібито працюють на «паралельних лініях» тільки тілом, а душа, мовляв, належить одній-єдиній…», « Набридлий хіт про оленів продовжує мені допікати у перерві між дзвінками. Думаю, в чому був успіх пісні? Вона заворожувала своєю ностальгією за чимось простим, щирим, але водночас незвичним. Ліричний герой утомився від непристойності, від липкого павутиння щоденності. «У мене на канапі лежали дівчата – вони хотіли любов мою забрати», – звучить у другому куплеті. І як же так трапляється? Навіщо тоді він пустив їх до себе «на канапу»? А пустивши, чому тужить за своєю любов’ю? Ну розважався б із ними, як того вимагає його плоть» [4;с.5].
Наведений фрагмент є схрещеною моделлю декількох жанрів художньої публіцистики, хоча у ньому домінують диференційні ознаки саме есе або есеїстичності як стилю: індивідуальний суб’єктивізм автора, асоціативність, незвичний ракурс погляду і т.п. Якби такого виду матеріал був надрукований, скажімо, в мистецько-літературному віснику або журналі, то проблеми б не виникло. У цьому ж випадку, публікація у найавторитетнішому інформаційно-аналітичному виданні (за свідченнями багатьох фахівців у сфері ЗМІ), яким є «Дзеркало тижня», виглядає щонайменше невиправданою. Редакції варто детальніше і професійніше підійти до виконання поставлених перед суспільством обов’язків, оскільки вказаний деформовано-есеїстичний твір не є актуальним і доречним для аудиторії, яка читає подібну пресу, і за тематичною приналежністю не підходить для видання такого рангу.
Розглянемо цю ж проблему в іншій, не менш авторитетній, аналітичних газеті – «День» : «Кожного разу закохуюсь в нову кавову чашку, у мене вже своєрідний гарем з них. З точки зору професіонала, це зовсім не системна колекція, а швидше, законсервоване враження від зустрічі. Сьогодні люблю цю, завтра – іншу. Інколи по два роки п`ю лише з однієї чашки, особливо бажаної, як зараз із крихітки, купленої в магазинчику на самій верхівці Ейфелевої башти. Вже відчуваю, що ця, марокканська, виразно починає хвилювати фантазію. Хочеться обійняти її рукою, погладити боки, розписані соковитими фарбами пустелі орнаментами, доторкнутися губами до напою в ній, і відразу вловити – чи надовго новинка втримається у фаворитах … Недорогі речі, зроблені уміло і в далеких від нас краях, легко набувають виразного шарму. Відчуваю – настрій сколихнувся, ніби, знаєте, вийшла в сад, і вітер розбурхує волосся. Тільки не з Сахари, він там досить страшний, утім, фантазія обов’язково підкаже, звідки повіяв свіжий вітер. Вона завжди мобільна, і це поза вікова якість» [3,с.9].
Автор, Людмила Засєда, наблизила розповідь, яка ведеться у творі, до художньої публікації в стилі есеїзму. Хоч вона і є естетично цікавою, неординарною, проте повинна націлюватись на видання з відповідним тематичним профілем. Для читачів газети «Дзеркало тижня», а це переважно особи, для яких цінністю є лише інформація та аналітика, зайва художність може здатися нецікавою та безглуздою. Подібні ж матеріали, сприйматимуться як ознака низькопробної преси, яка не дотримується тематичної політики, а це знижує рівень довіри до видання.
Звичайно, есе або публікацій у есеїстичному стилі, уже не вдасться викорінити зі сфери друкованих ЗМІ, проте їх присутність має суттєво зменшитись, у випадку регіональної преси, і взагалі зникнути із шпальт найавторитетніших інформаційно-аналітичних газет. Художня публіцистика, передусім есе, на нашу думку, може ефективніше і, головне, змістовніше використовуватись на сторінках журналів, мистецьких вісників, літературних альманахів.
В українському інформаційному просторі повинні переважати виразно журналістські жанри публікацій, що є особливо важливим для рейтингових видань («Дзеркало тижня», «День» тощо). Есеї, котрі все ж функціонуватимуть в ЗМІ, мають орієнтуватися на відповідні тематичні медіа, мати органічну цінність для читацької аудиторії, бути зрозумілими та виправданими.
Як бачимо, проблематика доцільності функціонування есе у друкованих ЗМІ дуже глибока і потребує детального вивчення та подальшого наукового аналізу.
Література:
1. Вдовцов М. Метелики / М. Вдовцов // Вінницький край. – 2009. – №19. – С. 26.
2. Гром’як Р.Т., Ковалів Ю.І. «Літературознавчий словник-довідник»
– К.:ВЦ «Академія», 1997. – 752 с.
3. Засєда Л. Фаворитка / Л. Засєда // День. – 2011. – №230-231. – С.9.
4. Смольська Л. Парадокси особистого життя / Л. Смольська // Дзеркало тижня. – 2009. – №51. – С.5.
5. Дудик П. С. Стилістика української мови: Навчальний посібник / П. С. Дудик. – ВЦ «Академія», 2005. – 368 с. – С.90.
6. Михайлин І. Л. Основи журналістики: Підручник. / І. Л. Михайлин. – К.:ЦУЛ, 2002. – 284 с.
Про автора: Грисюк Володимир - студент групи 16-Ж кафедри видавничої справи та редагування і журналістики Волинського національного університету імені Лесі Українки