Українське (руське) православ’я в церковно-релігійній думці та суспільно-політичних реаліях кінця XVI – першій половині XVII ст.

Abstract

У кваліфікаційній науковій праці здійснено комплексне дослідження стану українського (руського) православ’я в Речі Посполитій кінця XVI – першої половини XVII ст. Підкреслено збереження східно-візантійської зорієнтованості руської церкви в пошуках виходу із кризи церковнорелігійного життя й модернізаційних цілях інституційного реформування православної церкви. Наголошено на впливі західноєвропейської конфесіоналізації, спричиненої реформаційними та контрреформаційними рухами в Західній та Центрально-Східній Європі на поділ церкви руського народу на дві окремі гілки – уніатську та православну й осягнення кожною із них цілей реформування духовного й інституційного життя. Акцентовано на факторі зближенні церков на ґрунті ідеї «універсальної унії» та незалежного патріархату, як способу єднання руського народу Речі Посполитої в першій половині XVII ст. Прикінцево наголошено на утворенні окремих ідентичностей руського (українського) народу в православній та уніатській церквах як на чиннику їх розходжень в історичній перспективі. У дисертаційному викладі йдеться про релігійні рушення кінця XVI – другої половини XVII ст. на руських землях Речі Посполитої, які мали тісні історичні паралелі з реформаційними та контрреформаційними явищами в Західній та Центрально-Східній Європі, де посилювалася залежність церкви від держави, зростала роль церковної влади в питаннях внутрішньої 3 дисципліни, контролю над чистотою віри, поширювався вплив світського елементу на справи релігії тощо. Зазначено, що після тривалого потридентського реформування, католицька церква засудила вчення та декрети Реформації, визнавши їх єретичними та висунула нові ідеї щодо місії на Сході, які стосувалися можливості імплементації схваленої Фераро-Флорентійським собором унії східної і західної церков. Із цього фактору походила зацікавленість папи Григорія ХІІІ у справах Київської митрополії в 1570-х рр. Зміна політики Риму мала для Київської митрополії двояке значення: по-перше, напрацьовані римською церквою критерії «ідеального» потридентського стану церкви, як у дзеркалі відбили кризу церковно релігійного життя руського народу; по-друге, посилили конфронтацію між православною і католицькою спільнотами Речі Посполитої. З метою протистояння католицькому натискові в кінці XVI ст., руське православ’я постало перед вимогою нагальних духовних, віровчальних та інституційних реформ. Підкреслено, що в пошуку підтримки руські інтелектуали звернулися до своєї давньої східно-візантійської традиції, а ієрархи – до константинопольського патріарха, зверхність якого над Київською митрополією визнавалася ще з часів Володимира Великого. Після Флорентійської унії й падіння Константинополя, ієрархічна залежність Київської митрополії від вселенського патріарха суттєво ослабла. У XVI ст. церковні ієрархи сприймали цю фактичну самостійність як належне. Тому втручання патріарха Єремії ІІ Траноса у внутрішні справи митрополії та низка його непопулярних рішень під час тимчасового перебування у Речі Посполитій в 1589 р. активізувала дії руських ієрархів у пошуках виходу із кризи. В Київській митрополії розпочався за всіма ознаками «революційний» рух за оновлення церковно-релігійного життя. Через сім років руські ієрархи дійшли до спільної думки про необхідність підпорядкування Київської церкви папі римському 4 Виявлено, що перші кроки зміни релігійного життя на руських землях належали світським людям: спершу братчикам, які своєю просвітницькою діяльністю розвіювали інтелектуальну та моральну стагнацію руського суспільства, згодом – представникам маґнатських родів. Їх матеріальні й інтелектуальні ресурси забезпечили їм суспільну активність і першість у реформуванні руського православ’я. Публікацію Острозької біблії 1581 р., розглянуто як квінтесенцію матеріальних та інтелектуальних зусиль різних соціальних класів у реформуванні руського православ’я та їх спільної відповіді на нові вимоги Реформації. За початок руської літературної полеміки із латинським та протестантським світом взято твір Г. Смотрицького «Ключ царства небесного» (1587 р.), а піднесення православно-католицької полеміки до рівня інтелектуальних дебатів – твір В. Суразького «Книжиця о єдиній православній істинній вірі» (1588 р.). Наголошено, що протягом другої половини XVI ст. руське суспільство, у різний час, з різною інтенсивністю та відмінними цілями, консолідувалося навколо ідеї духовної, віровчальної та інституційної реформи. Наймасштабніші проєкти виникли в колі князя В.-К. Острозького – найбільш впливового, авторитетного і маєстатного руського маґната. Унаочнено потребу В.-К. Острозького в реформованій церкві, оскільки під стягом православ’я гуртувалася маґнатська опозиція до королівської влади, яка наступала на її права. Тому руська еліта прагнула утримати контроль над справами православної церкви. Із цих практичних потреб, а також із уявлень про значення «церкви-матері» для православного вірянина, виникла ідея запровадження патріархату на руських землях Речі Посполитої, яка еволюціонувала від планів перенесення патріаршого престолу на руські землі до піднесення митрополії до патріаршого авторитету. Ідея мала ситуативне значення і не розглядалася як перспективна у планах В.-К. Острозького. Тісні контакти князя із Римською курією надавали планам князя інший напрямок – міркуванням над ідеєю «універсальної унії» з Римом, у значенні екуменічного єднання східної і західної церков, що виводило унію за межі вузько 5 регіональної справи, тобто такої, яка була реалізована Римом на території Речі Посполитій і ратифікована на церковному православному соборі у місті Бересті 1596 р. Програма унії руського єпископату, передбачала регіональну унію. З огляду «Артикулів, що належать до з’єднання з Римською церквою» (1596 р.) зроблено висновок про завдання унії в баченні руської церковної ієрархії, як такої, що мала ліквідувати церковний розкол, припинити окатоличення руського народу, зберегти східний обряд віросповідання («старовину») в умовах натиску латинської культури. Уніатська церква замислювалася як інституція, що в умовах бездержавності мала захистити права руського народу в політичному (радше, ніж в релігійному) сенсі. Отже, унійний акт поєднав частину ієрархів та вірян Київської митрополії з римо-католицькою церквою на умовах виходу з-під канонічного підпорядкування константинопольському патріархатові, визнання зверхності римського папи та прийняття католицької догматики. Старі церковно-релігійні інституції Київської митрополії розкололися на дві частини: одна залишилися в підпорядкуванні константинопольського патріарха, інша перейшла під зверхність римського папи. Берестейська унія леґітимізувала розкол у руському суспільстві. У дисертаційному викладі про поунійні реалії мовиться як кризові. Королівський універсал 1596 р. поставив православну церкву, яка не була в унії з Римом, поза законом. Зіткнувшись з королівською ворожістю, українська шляхта стала основним джерелом підтримки українського православ’я, а дебати в сеймі – основним засобом висловити опозицію до унії. В результаті низки заходів В.-К. Острозькому і його прибічникам вдалося зберегти структуру православної церкви. На цьому ґрунті зросла нова православна ієрархія, висвячена єрусалимським патріархом Феофаном в 1620 р. Осідком нововисвяченого митрополита Й. Борецького став Київ. А доберестейська доба реформаційного прориву в руській церкві зберігалася хіба що в етнічній пам’яті українців. Вона оберігала традицію протекторату над руською церквою, школою, письменством; організованих виступів на її 6 захист, підвищення громадської ініціативи і національної свідомості. Так, поволі, в протиставленні «Річі Посполитій Польській» витворювалося поняття «Русь», не тільки як національної чи релігійної стихії, але й громадське тіло – «Річ Посполита Народу Руського». Тому на початку XVII ст. можемо говорити про новий суб’єкт української історії – руський народ, як етнічну сукупність, на противагу руському народові, ототожненому з руською шляхтою, а отже про процеси централізації та об’єднання, що від ідеї об’єднання церков допровадив до ідеї утворення незалежного патріархату в першій половині XVII ст. Речниками православної спільноти в цей історичний відрізок часу стали М. Смотрицький, Й Борецький та З. Копистенський, які сконструювали основний каркас ідеологічної батьківщини для мешканців України-Русі, спільної для князя, і для ремісника, і для козака. Ідею патріархату розглянуто у послідовності: переговорів між митрополитом Й.-В. Рутським , Й. Борецьким та М. Смотрицьким у 1623–1624 рр.; пропозиції короля Сиґизмунда ІІІ скликати спільний собор 26 вересня в Кобрині 1626 р.; унійні заходи за участю М. Смотрицького й архимендрита П. Могили в 1627–1628 рр.; ініціативи митрополита Й. Рутського в 1629 р.; ініціюванні унійної спроби волинським воєводою А. Сангушком, польським королем Сиґизмунда IV за участю П. Могили в 1636–1638 рр.; планів церковного примирення, ініційованих єпископом М. Терлецьким, підтриманих папою Урбаном VIII та польським королем в 1643–1646 рр. А також на прикінцевому етапі – вироблення проєкту («Думки одного польського шляхтича грецької віри») для переговорної платформи православних ієрархів, автором якого, як вважають, був П. Могила. Питання патріархату в цій хронології подій, востаннє піднімалося в 1636–1638 рр. Підсумовано, що усі унійні заходи 1623–1646 рр. завершилися поразкою зусиль долучених сторін. Старання двох історичних постатей митрополита П. Могили і короля Владислава IV запровадити універсальну унію зійшли з історичної сцени. Руська церква залишилася розділеною. Проте, конфесіоналізація сприяла зближенню церков і була відповідальна за успіх 7 переговорів про «універсальну унію». Тож у першій половині XVII ст. і православна, і уніатська частини церкви зазнали доконечних змін та пристосувавшись до нових умов, кожна у свій спосіб, осягнули мету модернізації церковно-релігійного життя. Фактор утворення окремих ідентичностей у православній та уніатській церквах як на чинник їх розходження в історичній перспективі, з одного боку, й чинник можливого поєднання на ґрунті створення незалежного патріархату – з іншого.