Поетика віршування в «Інтинському зошиті» Григорія Кочура та поетів «Інтинської школи»

Abstract

У період 1945 1950-х рр. у концтаборі ҐУЛАҐУ поблизу селища Інта (Республіка Комі) виникло своєрідне мистецьке об’єднання – група людей, які прагнули творчого життя і знайшли його в поезії. Його авторитетним центром став український перекладач Григорій Кочур. За аналогією з умовними назвами гуртків української літератури – «Празька школа», «Нью-Йоркська школа», «Київська школа» – називаємо Кочурівське середовище «Інтинською школою». До нього входять представники кількох генерацій українських митців, які гуртувалися навколо Кочура в таборі й опісля, воно стало своєрідною з’єднувальною ланкою в ланцюгу наступності української поетичної традиції, яку історики літератури наразі ще не бачать. Робимо спробу відкоментувати віршову поетику у збірці Григорія Кочура «Інтинський зошит». Цей митець успадкував традицію модерного періоду української поезії і плідно її продовжив, уже в 1940-х роках розширюючи її рамки, оскільки спирався на відкритий йому величезний досвід світової класики. Перші його, нині знамениті переклади зроблені ще в концтаборі. Кочурова віршова поетика в «Інтинському зошиті» вражає вишуканістю, розмаїттям, використанням незатертих формальних прийомів віршування, оновленням класичної форми, позаяк є талановитим втіленням ідей, незвичних для легальної тодішньої (сталінського періоду) української літератури – розвиває екзистенційні трагічні мотиви, декларує вагу поетичного слова. Завдяки Г. Кочуру та представникам співдружності, що її умовно називаємо «Інтинською школою», українська поезія розвивалася як андеґраундна течія, і традиційна система віршування в ній поєднувалася з експериментальними некласичними формами ще до приходу в літературу представників Нью-Йоркської чи Київської школи та авангардистів-вісімдесятників.