Чи просяє посмішка Мони Лізи? (до проблеми темпоральності та Іншого у мистецтві)

Abstract

У статті автор застосовує поліметодологічний підхід для аналізу концепту Іншого у мистецтві через категорію темпоральності. На основі структурного психоаналізу, постструктуралізму, теорії діалогу та філософської герменевтики обґрунтовується теза про неможливість Іншого у соціальному бутті внаслідок втрати самості Я. Естетичний ескапізм є результатом кризи ідентичності, але втеча у мистецтво не повертає людині гармонії Я та Іншого, оскільки у мистецькому просторі Інший є неможливим. Неможливість Іншого і, відповідно, трагедія творчості, пов’язані з відсутністю у мистецтві часу, або темпоральності – руху від самості через Іншого до самості, від Реального через Уявне до Символічного, від минулого через теперішнє до майбутнього. Унікальним художнім досвідом, що зберігає темпоральність, є, відповідно до інтертекстуальності, поезія, ключова структурна одиниця якої (семема) утримує єдність смислу і слова, онтологічного і онтичного, через підтекст.